"Заточував цвях і ним вирізав. У медпункті просив голки"
Американці дивуються ручній роботі
Моєю першою роботою став ціпок для матері. Їй було важко ходити, захотілося зробити для неї подарунок. Ще тоді, малим, думав, як його прикрасити. Вирізав стару бабцю, яка спирається на палицю. Односельці звернули увагу на виріб. Захоплювалися.
Коли починав займатися різьбленням, можна було опанувати лише плоскорельєфну техніку. А я хотів, щоб роботи були подібні до скульптур. Сам навчився круглого різьблення.
В армії не мав інструменту. Але так хотілося творити, що заточував цвях і ним вирізав. У медпункті просив голки і робив із них різці.
Не люблю гаяти час. Мені 65 років, і я поспішаю працювати. Життя швидко минає. Якщо отримав талант і не використав його, доведеться звітувати перед Господом.
Намагаюся не відвідувати виставок інших майстрів, аби не перейняти їхнього стилю.
Сільське життя спонукає до важкої праці біля землі. Мені це приносить задоволення. Коли рубаю дрова чи копаю город, обдумую сюжети композицій.
Натхнення черпаю в природи. Ніби немає нічого особливого в тому, щоб виготовити, наприклад, кленовий листок. Та коли він упав на землю, а під ним сховалася мурашка чи прижилася сім'я павуків, то це вже ціла історія. Люблю спостерігати за такими речами й передавати їх у роботах.
Не заперечую, якщо хтось хоче в мене навчатися. Сільських дітей запрошую приходити, коли майструю на подвір'ї.
Аби жодне з дерев у саду не ображалося, майстер має працювати з різними породами. Річ можна виготовити з груші, яблуні, вишні, горіха, дуба, калини. Треба, аби в запасі була деревина 5-річної сушки. Інколи доводилося працювати з сирим матеріалом до закінчення роботи він висихав. Виріб можна залишити таким, як є. Або покрити воском чи смолою дерева, обробити відкритим полум'ям.
Над композиціями працюю переважно ввечері. Взимку часу більше, сідаєш після обіду й вирізаєш до 11-ї ночі. Не працюю лише на Різдво й Великдень. Уранці йду до церкви, а потім беру олівця й малюю.
На роботи часу не шкодую. Сюжет композиції "Україна" обдумував три роки і стільки ж робив. Не знав, як розповісти про нашу країну на цілий світ. Якось працював на городі, зупинився і сказав дружині: "Я зрозумів, що для мене Україна. Це саме життя. Земля, що оживає весною. Як жінка народжує дітей, так і земля дарує врожай".
Не продаю робіт, які показую на виставках. Колись у столичному палаці "Україна" підійшов до мене Богдан Ступка. Розмовляли пів години. Потім він вийшов у заповнену людьми залу та сказав: "Спілкувався з майстром-різьбярем. Я його переконував, що композицію "Україна" треба було продати американцям, аби знали про нас. А він відповів: "Павло Лазаренко вже продав, а я не продаю". Зал аплодував стоячи.
Не хочеться витрачати час на сувеніри, але на щось потрібно жити. Замовлення беру. Проте навіть звичайні столярні речі ускладнюю, наближаю до художніх. Щоб мій виріб був цінним і передавався з роду в рід.
Буває, в людей за тиждень свято і вони терміново хочуть щось на подарунок. Від таких замовлень відмовляюся.
До мене приїжджала делегація з Америки. Здивувалися методу роботи. Сказали, в них ніхто не буде рік сидіти над однією композицією. Там усе переводять у бізнес, працюють переважно на верстатах.
Взяв участь у конкурсі на виготовлення пам'ятника Героям Небесної сотні в Кагарлику. Спочатку з дерева вирізав мініатюру. Монумент виготовив із 12-тонного піщаника, привезеного з Вінниччини. У центрі композиції фігура ангела-охоронця нашого народу, який склав руки в молитві. Біля його ніг горить заупокійна свічка, а над головою наш прапор і тризуб. Поряд линуть у небо душі героїв. Обрамлює ангела вишитий рушник із написом: "Слава Україні! Героям слава!" Над пам'ятником працював вісім місяців.
Перейнявся долею і творчістю Катерини Білокур. Вона теж народилася в селі. Мала талант, але творила у страшних умовах. Малювала навіть тоді, коли вода в хаті замерзала. Тодішні можновладці ніби й захоплювалися її картинами, але закривали очі на вбоге життя жінки. За 60 років ставлення до мистецтва не змінилося.
17 років обдумував сюжет композиції про перепоховання Тараса Шевченка. Приснився сон. Щось мені підказало згадати про те, що лежить на дні Дніпра, славетну зброю і кістки козаків, які боронили країну. Зрозумів: робота повинна передати смуток і велич нашої країни. Зобразив природу, птахів, риб, рослини. З людей хлопчик і дівчинка, ще не зіпсовані неправдою життя. Композицію назвав "Сум".
2014-го отримав повістку до військкомату. Вирішив іти захищати Україну. На місці мене попросили повертатися додому й далі займатися мистецтвом. Твори, якими можна пишатися, це теж те, що захищає рідну землю.
На початку 1990 років ми з дружиною зібрали дві валізи моїх виробів і повезли на Андріївський узвіз до Києва. Приїхали, а стати нема де всі місця зайнято. Дивлюся, до нас ідуть троє широкоплечих бритоголових хлопців. Один попросив відкрити валізу. Подивились на вироби, а тоді взяли чемодани і сказали йти за ними. Було страшно, але ми послухали. Вивели нас і поставили біля сходів Історичного музею. Сказали: "Це ваше місце, і вас тут ніхто пальцем не торкне. У вас ідеальні роботи, розкішні. Але ви тут жодної не продасте. Вони дуже дорогі". Так і вийшло. Але їхали з Києва щасливі, що залишилися цілі. Більше на Андріївський не їздив.
Працюю над композицією про долю останнього кошового отамана Петра Калнишевського. На нього у 87 років наділи кайдани і погнали на Соловки. Засудили, бо не пристав на пропозицію Катерини ІІ, яка хотіла його підкупити. У нелюдських умовах провів 25 років. Роботу майже завершено, але ще немає напису. Не можу добрати слова.
По материалам: https://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_zatochuvav-cvyah-i-nim-virizav-u-medpunkti-prosiv-golki/986632